звіт каякера-початківця Любомира Романюка

День перший. Річка Свіча

Близько 11-ї ранку 31 березня Команда TURE вже була на старті сплаву річкою Свічею. Синоптики у своїх найкращих традиціях не вгадали з прогнозом погоди: замість сонячної днини ми спостерігали прохолодну мряку й легенький дощик. Поснідали, швиденько розібрались із спорядженням, розім’ялись, вислухали лаконічну настановну промову й вирушили відкривати сезон сплавів на білій воді.Першому сплаву притаманна особлива атмосфера, оскільки у декого він збігається із відкриттям купального сезону. На берегах де-не-де лежав сніг, вода була справді крижаною, а її низький рівень призводив до появи більшої кількості каміння, відповідно, і перешкод на шляху.

Перші кілометри проходили досить спокійно, учасники звикали до плавзасобів. Усі активно веслували, і вже з появою перших маленьких порогів доза адреналіну почала зростати. На одному з таких порогів мій каяк струменем поклало на камінь. Оскільки рівень води був невисоким, я декілька метрів проїхав на боці (крені), спираючись веслом на дно річки. Ситуація була напруженою — треба було щось вирішувати. Пощастило: за мною йшла надувна байдарка-двійка, яка наблизилась достатньо, щоб я міг відпустити весло і встати від її носа. Але на цьому пригоди не завершились, адже до кінця порогу я продовжував сплав без весла. Далі усе відбувалось без переворотів й надзвичайних ситуацій.

За декілька кілометрів пороги починали ставати складнішими. Ось тут варто згадати, що наша команда складалась з людей із різною підготовкою та різним досвідом. На одному безіменному порозі з боку лівого берега лежала колода, на якій застрягла надувна байдарка-двійка, а ще за декілька хвилин відбувся перший переворот на каяку. Невеличка рятувальна операція пройшла успішно, і за деякий час усі продовжили сплав.

На нас чекала найцікавіша і водночас найскладніша ділянка сплаву, а саме, поріг Пляшка. Перед проходом цього порога Володимир Горон розповів про особливості й траєкторію руху, а насамкінець із посмішкою промовив мотиваційний підсумок: «Очікую, як мінімум, три перевороти». Ці слова змусили ще сильніше сконцентруватись і спробувати не очолити список. Сам поріг — справді цікавий: із звуженням річки та з потужним струменем наприкінці. Мотиваційна промова неабияк вплинула на недосвідчених учасників — й уся команда подолала ділянку без екстремальних ситуацій.

Шляхом до кінцевої точки нашого сплаву цікавих моментів не було. Правда, на самому фініші на березі стояли люди, які з неабиякою цікавістю спостерігали за нами та все фільмували. У мене склалась прикмета: якщо на березі є група людей, слід очікувати певної небезпеки попереду або якоїсь складної ділянки. Так і сталось. Цього разу це черговий поріг, у кінці якого є масивний камінець по центру річки, що ускладнює проходження ділянки. Саме після контакту із цим підступним камінцем я й відкрив купальний сезон.

Завершивши сплав, ми завантажили байдарки й каяки на причіп і вирушили до котеджу пообідати. За трапезою обговорювали плани. На наступний сплав тією ж ділянкою протяжністю близько 15 км назбиралось удвічі менше учасників. По обіді погода кардинально змінилася: сяяло сонце, яке дарувало нам справжнє весняне тепло і вищий рівень води у річці.

На другий сплав деякі учасники (Роман Хомич та Сергій Гаталяк) пересіли на складніші каяки, тож, відповідно, очікувалось зростання кількості переворотів.

Так і сталось. Другий сплав виявився більш динамічним, фановим і цікавим. Уже до половини ділянки в більшості учасників було по одному перевороту. І щось підказувало мені, що скоро й моя черга. Чи це втома, чи втрата концентрації, але у дуже простій ситуації після удару об камінець на початку порога я проходжу самосплавом увесь відтинок протяжністю близько 50 — 100 м, даючи можливість, у черговий раз за сьогодні, команді попрактикуватись у рятувальній операції.

На березі я змушений був присідати, стрибати й усілякими способами грітись. Не так допомагав одяг (неопрен), як думки, що ми ночуємо в затишному котеджі з гарячою ванною чи душем. Саме у такі моменти ти усвідомлюєш, наскільки райськими можуть здаватись прості й буденні речі.

Після завершення сплаву ми оселились у котеджі, бесідували про чудовий  день за смачною вечерею і гарячим чаєм. Важко передати відчуття, коли ти щасливий лежиш у теплому ліжку й прокручуєш певні кадри з прожитого дня.

День минув не даремно!

День другий. Річка Мизунка (Мізунька)

Уночі був приморозок, а вранці 1 квітня падав дощ. Погода відбивала будь-яке бажання виходити з дому. За сніданком жартували, що нам ще пощастило, адже ми могли б бути зараз у палатках. Тут взяв слово досвідчений каякер Андрій Лазаренко, мовивши, що ми нікуди не дінемось, доведеться сплавлятись у будь-яку погоду і чим скоріше сплавимось, тим скоріше будемо в сухому.

Діставшись до ділянки (поблизу Мізунського водоспаду, що у колах каякерів відомий як поріг Кривуля), де розпочинається сплав річкою Мизункою, ми помітили брак місця для стоянки: у цей час відбувались змагання із водного туризму. До нас підійшов знайомий і показав кілька «мотиваційних» роликів, які встиг відзняти до нашого приїзду.

Розібравшись із організаційними питаннями, ми вирушили до початкової точки сплаву. Наша команда розділилась на дві групи: перша стартувала вище порогу Кривуля,  а друга — нижче. Об’єктивно оцінивши ситуацію, я зрозумів, що задоволення не отримаю від проходження цієї складної ділянки і тим більше нічого не навчусь, а веселити публіку бажання не було.

У першій команді під час проходження порога були перевороти. Тож спостерігати за товаришами виявилось цікаво. Владислав Чистий — один із учасників — отримав незначні травми.

Тоді дві команди об’єднались і ми разом продовжили сплав. Я вирішив йти останнім. За порогом Кривуля є дві цікаві сходинки. Коли я побачив, як різко зникають з горизонту силуети веслувальників, зрозумів, що слід очікувати чогось непересічного. Траєкторії руху я не знав, тому вирішив йти строго по центру. Шоу «Інтуїція» починалось. Усе відбувалось доволі успішно: я втримався на плаву. Річка Мізунька мені одразу сподобалась більше, ніж Свіча: була складнішою, динамічнішою та екстремальнішою. Варто зауважити, що рівень води був хорошим і сплав вдався дійсно фановим.

Десь після половини пройденої ділянки (5 км) на правому березі стояла група людей. Знову ж таки, мені згадалась моя прикмета, про яку я писав вище: слід очікувати чогось цікавого. Вирішив, що йтиму максимально впритул до правого берега, сподіваючись оминути небезпеку. Однак, уже на першому зливі мене зупинила бочка, струмінь якої потрапив на корму каяка, — й той став перпендикулярно до річки (на сленгу каякерів — «стати на свічку»).

У такі миті в голові крутиться безліч думок і настає очікуваний момент перевороту. Досвідченні каякери рекомендують декілька секунд перетерпіти під водою, а коли бочка відпустить пробувати вставати (ескімоський переворот).

Для загалу хочеться уточнити, що бочка — це містичне місце на річці, своєрідна машина часу, де він сприймається по-іншому й секунди здаються хвилинами. Після близького знайомства з ним на мене чекали ще два пороги й заплив на довгу дистанцію.

Адреналін та інші гормони, гадаю, у такій ситуації стократ перевищують норму. Я чітко пригадую свої думки: «Скільки ще тих порогів?». Під час запливу встигаю зловити рукавицю, яка відчепилась від весла і вирішила мене обігнати. Вода — дуже холоднюча, але вибух емоцій захоплює, і ти чомусь починаєш ловити задоволення від такого «професійного» проходження порога.

Оговтавшись після пережитого, ми продовжили сплав. До кінця нічого надзвичайного не відбувалось, але у моїй голові постійно крутились кадри з фільму «В диких умовах», коли головний герой Алекс Суперволоцюга сплавляється на каяку по річці Колорадо.

Закінчивши сплав, ми ситно пообідали і вдвічі  меншою командою вирушили на наступний сплав тією ж ділянкою довжиною приблизно 10 км.

Я з нетерпінням очікував на те місце, де перевернувся. Упізнати його було досить просто: над ним виднілась велика труба. Тепер я вирішив йти не під правим берегом, а лівим, маючи намір сухим об’їхати перешкоду.

Мені вдалось сплавитись успішно там, де першого разу відбувся переворот, пройти другу сходинку. Промайнула думка, що мій каякерський рівень неабияк зріс — та де там.

Проходячи третю сходинку, мене розвернуло носом до струменя — і в голові прошмигнуло, що при перевороті заплив до берега буде близьким, оскільки це вже остання сходинка. Я сам добрався до берега — колеги рятували мій каяк. Переворотами відзначились й інші учасники. А тоді настав фініш.

Здається, немає більшого щастя, ніж переодягнутись після сплаву в сухий одяг і випити горнятко гарячого чаю з улюбленою шоколадкою.

Зібравши все спорядження, ми завантажили бус. Попереду — тривалий переїзд.

Ми  оцінювали різні ситуації, що виникали під час сплаву, та чекали на найприємніший момент будь-якої подорожі — повернення із враженнями додому.