* частку “не” вжито, оскільки всі порятувалися самостійно 🙂
** усе трактується зі сторони однієї з груп рятувальників-добровольців та описує події, думки та ситуації, що траплялися саме з цієї групою. Висновки щодо інших подій, людей і ситуацій можуть бути суб’єктивними, хоча в описі того, що відбулось, намагатимусь дотримуватися об’єктивності.
*** окрім того детальний опис підготовки до виїзду та висновки можуть бути корисними комусь у майбутньому
ПОЧАТОК
17:33 – під час прогулянки з маламутом Джамбо в околицях кемпу “Білий Бізон” на Дністрі отримую дзвінок від Бучка Василя, який в загальних рисах розповідає про ситуацію, що склалась, і про ту халепу, в яку втрапив Чуб Сашко з дівчатами (Чуба знаю добре, дівчат — ні) і питає, чи можемо поїхати на допомогу, чи є в Карпатах хтось з наших тощо…
Думок їхати чи не їхати не було, бо опис ситуації звучав серйозно. Треба було вирішувати, як це все організувати і кого та що брати.
ЗБОРИ
На той момент Плішко Андрій перебував у кемпі “Білий Слон” на Чорному Черемоші і там же ж — усе спорядження необхідне для проведення пошуково-рятувальних робіт, а двоє наших інструкторів Козак Ростислав та Чистий Влад — в маршрутці до Івано-Франківська (повертаються до Тернополя з вікендових турів в горах).
Дзвінок до Андрія та Ростика — і команда сформована. Умовно назвемо нашу групу “TURE”.
Коротко обговорюємо основні моменти щодо потрібного спорядження та складаємо такий список:
1. Альпспоряга: кішки, льдоруби, мотузки – 2 основи по 50 м, карабіни-системи — спускові та навіть 4 льодобури на всяк випадок (бо є відчуття, що доведеться спускатись вниз і однієї мотузки може не вистачити).
2. Скітурова споряга: лижі, палиці, камуси, черевики, шоломи.
3. Зв’язок: рації, телефони, павербанки.
4. Таборове спорядження: намет, спальники, килимки, пальник, пальне, казанок.
5. Лавинні комплекти: біпери, зонди, лопати.
6. Харчування: на два дні автономного перебування в горах.
7. Медицина: “велика” аптечка з кемпу, яку доповнюємо потужнішими знеболювальними, гормональним препаратом та адреналіном (це все хлопці мають докупити у Франківську).

Фото постановочне і зроблене вже постфактум. Бо на старті на такі речі не було часу 🙂
На Білому Слоні починається підготовка та відбір спорядження. Хлопці у Франківську біжать підкріпитись і купити ще деякі продукти та медикаменти, а я біжу до авто, бо перебуваю за 2 кілометри від кемпу.
Дорогою телефоную Жені та з’ясовую ситуацію в неї, а також телефоную до Тараса Бринди — рятувальника з гори Піп Іван Чорногірський (на мою думку, наразі, найбільш дієздатний, екіпірований та мотивований підрозділ рятувальної служби в горах). Окрім того добре знаю хлопців, тож з ними спрацюватись буде легше.
Тарас про ситуацію вже чув, але так як це Закарпаття, то там задіяні рятувальники з того регіону.
Почувши про нашу ідею їхати, одразу зголошується приєднатися до нас і запитує про вільні місця в машині. Вирішуємо, що вчотирьох потіснимось: тож на нього залишаємо два місця. Більше людей — ефективніша робота.
У цей час телефонує Василь Бучко і повідомляє, що ще двоє хлопців з Яремче — Богдан Фаштрига та Петро Полковніков — зголосилися, збираються і готуються до виїзду. Хлопці досвідчені — тож це тішить: буде легше і приїдуть туди вони раніше. Умовно назвемо цю групу “Яремче”. Контактуємо з хлопцями, домовляємось про взаємодію, зв’язок, шлях руху і т. д.
Повернувшись додому, передовсім заряджаю телефон і павербанк: зв’язок найближчі години-дні може бути критично потрібним, тож треба бути готовим. Відбираю одяг та спорядження для перебування в горах та холодної ночівлі, пакую перекус та термоси гарячої рідини.
ДОРОГА
18:45 – рушаю до Франківська за хлопцями. Навігатор показує більше 200 км засніженої та слизької дороги до Ділового — тож їхати будемо десь 5-6 годин.
Дорогою телефонує Тарас Бринда і повідомляє, що вони виїжджають більшою групою (Тарас Бринда та Назар Рим з ПРВ “Явірник” та Василь Тяско і Микола Парій з ПРВ “Ворохта”) на своєму авто. Умовно назвемо цю групу “Чорногора”. Домовляємось про зустріч уже в горах, а також узгоджуємо обмін частот для рацій. Група “Яремче” скидає SMS з їхніми частотами, забиваємо їх собі та перекидаємо їх групі “Чорногора” для комунікації в горах, бо мобільне покриття там є не всюди.
19:45 – зустрічаю Ростика і Влада. Уже втрьох їдемо до Татарова на зустріч з Андрієм, який мав привезти все спорядження з Білого Слона.
22:00 – зустріч у Татарові. Перепаковуємо споряження з мікроавтобуса в авто і вже вчотирьох їдемо далі.
Дорогою розглядаємо карту району і міркуємо, що і як краще робити. Спадає на думку підніматися в район події з долини Богдана вздовж потоку Квасний. Адже якщо з Чубом щось трапилось, то швидше за все він буде рухатись з Івоною долиною того потоку, а не лізтиме назад на хребет. Тож така схема нашого руху може пришвидшити зустріч. Окрім того на той момент вже зрозуміло, що на полонину Лисичу разом з хлопцями з Яремче (2 чол.) піднімаються рятувальники з Рахова (6 чол.), а десь за нами їдуть рятувальники з Попа Івана Чорногірського та Ворохти (4 чол.).
Телефоную до Сашка Бурсанова, щоб з’ясувати ситацію з дорогою в долині Квасного. Також пересилаю йому SMS, що отримав від Василя Бучка, з координатами точки зриву Івони, щоб він зіставив це з картою і розказав мені, що там і як, бо мобільний нет в дорозі не витягує завантажити карту з maps.me.
Після обговорення ідеї щодо руху долиною Квасного з рятувальниками відмовляємось від неї, бо у верхній зоні через буреломи дуже утруднений рух. Тож вирішуємо, що краще підніматись через Лисичу і вже звідти спускатись в цирки Попівана Мармороського.
Хоча, як згодом вкажу у висновках, можливо, така ідея і не була безпідставною: адже Сашко й Івона пішли саме туди; а якби у них не було змоги підніматись на хребет, то вони б продовжили рух потоком, а ми б шукали їх у цирках Попівана Мармороського.
За наявності Єдиного Центру Координування Операції (ЄЦКО) хтось досідчений в спокійній атмосфері міг би збирати та аналізувати всю інформацію, що надходить, та приймати оптимальніші рішення, давати вказівки рятувальним групам, потерпілим і т. д. Та про ЄЦКО трохи пізніше — у висновках. Повернімося до подій.
Група “Яремче” повідомляє, що вони вже на маршруті разом з закарпатськими рятувальниками і радять нам їхати машиною вище — до місця, де рятувальники залишили свою L200.
У Ділове заїжджаємо близько першої ночі й повертаємо в долину потоку Білий, їдемо центральною дорогою села та ледь не падаємо у прірву: виявляється, дорогу тут змило і проїзду немає. Минулого року вона ще була 🙂 Якогось маркування перед обривом також немає. Вертаємо назад і шукаємо об’їзд через вулички і горби. Дорога стає вкрай поганою: величезні ями, сніг і вода; добре, що ми на L200 — пропхаємось.
5 км джипінгу долиною потоку Білий. Сила водної стихії тут відчувається на кожному кроці — дорога поруйнована. Нічна їзда в такому місці додає особливого містицизму та драматизму: долина вузька, річка шумна, думки про людей в горах не надто веселі.
НІЧНА ПРОГУЛЯНКА
1:30 — ми на місці: біля машини рятувальників. Перепаковуємось, вечеряємо похапцем (а може снідаємо) і рушаємо в гори.
У кунзі авто залишаємо кішки й льдоруби для хлопців з Попівана Чорногірського, бо не всі з них мають таке спорядження.
Снігу мало, тож ідемо пішки, а лижі несемо. Наплічники вийшли нічогенькі за вагою. Добре, що хоч намет залишили, а в разі потреби принесемо його пізніше (якщо операція затягнеться на кілька днів), а зараз варто чимшвидше потрапити на гору.

Вночі був час тільки на одне фото. Один із сеансів зв’язку.
Періодично виходимо на мобільний зв’язок з групою “Яремче” і від них дізнаємось, що вони вже в колибі: зустріли Женю, у неї все добре. Це тішить: хоча б ця ситуація вирішилась — дівчина у безпеці. Спочатку хлопці з групи “Яремче” планували чекати нас і потім спільно робити вихід на гору, але з часом передали інформацію, що рушають з Женею на гору, а рятувальники з Ясенів залишаються в колибі (бо не мають відповідного спорядження). Додаємо темпу, наскільки це дозволяє стрімкий підйом короткої стежки на Лисичу. З часом снігу стає більше і стаємо на лижі, мобільний зв’язок зникає і переходимо на рацію для комутації з хлопцями. У них все добре, погода змінна, ідуть собачими слідами.
Близько 4:20 знову виходимо на зв’язок із групою “Яремче”. Хлопці знайшли собаку і з нею спускають до колиби. Домовляємось про зустріч там. До колиби ще до години руху.
FINITO LA COMMEDIA
Близько 5:20 в районі нижньої колиби отримуємо повідомлення від хлопців, що вони в колибі та найголовніше, що Чуб та Івона теж прийшли до колиби і у них все добре. Фух, аж відлягло… можна розслабитись, одразу захотілось їсти і спати.
Десь о 5:30 вже обіймаємось з непорятованими, тішимось, жартуємо, спілкуємось та дрімаємо.
Люди й обличчя змінюються, як в калейдоскопі.
Рятувальники з Ясенів ідуть вниз, на їх місце приходять рятувальники з Попівана —група “Чорногора”: хлопці добре екіпіровані, з біперами, альпспорягою, наметом і спальниками. Це радує.
Продовжуємо спілкуватись, дрімати, пити чай і жартувати.
Винуватці торжества потроху пакуються і з групою “Яремче” рушають вниз. Через годинку рушає група “Чорногора”, а ми вирішуємо доспати до світла, а потім, можливо, ще в гори сходити й щось катнути.
Спимо до десятої ранку, потім дивимось на погану погоду й вітер, згадуємо про “поганий” сніг, снідаємо і котимо на лижах донизу.
Пригода закінчилась і добре, що закінчилась добре.
ВИСНОВКИ
про помилки учасників
багато про це пишуть спостерігачів з-за монітору, про це багато писали й самі учасники подій. Тож і я щось згадаю про помилки:
- Ходити таким хребтом без видимості не варто (якщо є така можливість). Але бувають ситуації, коли так доводиться робити: тоді навігація, голова на плечах, розуміння місцевості, інтуїція і т. д. мають працювати на повну.
- Від карнизів треба триматись подалі: і тут не про 2 чи 3 метри йде мова, а “подалі” наскільки це можливо. У тому місці від карнизів можна триматись трохи далі: правий схил у напрямку руху на підйом це, в принципі, дозволяє (головне його сильно не різати).
- Щодо стрибків у прірву :-): варто такого уникати і спускатись до місця події максимально безпечно, щоб не збільшувати кількість травмованих і т. д. Ну, але щоб робив хтось інший в тій ситуації сказати важко. Можливо, саме тоді і в тій ситуації то було правильно: у лавині задихаються доволі швидко — й Івону треба було рятувати. Якщо стрибати, то слід бачити куди, бачити викат схилу під собою і т. д., щоб розуміти ймовірність травмування. Варто їхати по схилу хоча б з палицями (гальмувати ними), тоді швидкість буде меншою, а відстань проїзду коротшою.
- Не повний комплект спорядження для того району. Кішки і льодоруб (або хоча б кішки) в Марморосах зайвими не будуть. Особливо в останні роки через постійні зміни погоди. Тоді з палицями і в кішках ти б, теоретично, безпечніше спустився до Івони.
Варто мати рації на такі виходи (особливо якщо вони не дуже тривалі й вага наплічника не є критичною). У такому разі ви б легко зв’язались з Женею з того цирку і все б закінчилось швидко (той цирк, що почався після того :-)) Правда, тоді ніхто б тої чудової ночі не мчав в гори і не гуляв ними, не було б таких душевних зустрічей і знайомств у колибі. Хоча це все (гуляти, зустрічатись і знайомитись) краще робити за інших обставин 🙂 - Комплектація команди (дві дівчини на одного хлопця) — то трохи не гут для зимових гір. Якби там був ще один хлопака, усім було б спокійніше за Женю, яка зосталась на хребті.
І не забувайте, критики та шанувальники всім і все заборонити: в горах завжди є певні ризики, в зимових горах їх ще більше, тож якась пригода може трапитись із кожним. Головне, щоб була голова на плечах та здоров’я вибратись із халепи, а також щоб були люди, які готові прийти на допомогу. У цій ситуації і того й іншого вистачало.
А щоб ці люди були професійнішими та краще екіпірованими, читаємо другу частину висновків.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
трохи конструктивної критики нашої рятувальної служби
* То не спроба образити хлопців, що там працюють фактично на ентузіазмі, з мізерним фінансуванням та відсутнім спорядженням пробують когось рятувати. То спроба достукатись до когось, хто приймає якісь рішення і має зрозуміти, що треба щось змінювати.
** На правах учасника подій, а також відвідувача багатьох навчальних курсів рятувальних служб Чехії, Словаччини і Польші та багаторічного мандрівника зимовими горами.
Побудуємо висновки за принципом “як би мало бути”, але, на жаль, так не було:
- При виникненні такої ситуації одразу мав створитися центр координування (професійна людина чи дві в зручному місці зі зручними засобами зв’язку, картами місцевості, знанням місцевості і т. д.). Вони б контактували з усіма групами (рятувальників і волонтерів), з Женею на горі (щоб до неї не телефонували всі групи і не збирали інформацію для дій, тим самим розряджаючи телефон), з мас-медіа (щоб не писали дурниць і т. д.), міркували б над картою та щодо схеми пошуків, координували доставку спорядження та інше. На жаль, цього не було. Рятувальники з Ясенів не знали про рятувальників з Попівана Чорногірського, а про волонтерів вони не знали й поготів.
- Першими в район пошуків мали дістатися люди з мінімальним набором спорядження (легкі наплічники — швидка ходьба): особисте спорядження (одяг, мінімальне харчування), спецспорядження (альпінізм, лавинка), медицина, а вже харчування на 2-3 дні, намети, спальники тощо можна було б підтягнути пізніше іншими групами. Та через відсутність координування кожна група тягнула повний комплект, тим самим відтягуючи час прибуття на місце на годину-дві.
- Рятувальники мають бути екіпіровані належним чином залежно від сезону, локації та ситуації, що сталася. Тут іде мова, перш за все, про державних рятувальників. Група з Ясенів прибула на місце однією з перших, але притому у них не було альпспорядження та лавинного комплекту. У тому районі й у тій ситуації без цього спорядження немає чого робити — тільки наражати себе на небезпеку. І навіть вранці вони б не змогли безпечно потрапити у зону події. Це швидше виглядало на спробу виконати наказ керівництва: вийти на пошуки, а там будь що буде.
Як планувалася їхні ночівля та відпочинок, харчування, якщо б пошуки затягнулися? Ці питання також залишаються відкритими.
На їхньому фоні вигідно вирізнялися рятувальники з Попівана Чорногірського: належне екіпірування (лавинка, альпспоряга), наплічники з харчами, спальниками, наметом. Така група змогла б довго, ефективно й безпечно діяти в тих умовах. Тож позитивні зміни є — їх слід масштабувати на всю службу.
Дві групи волонтерів-рятувальників були екіпіровані належним чином і навіть з запасом. - Професійні рятувальники, які перебувають на 40 км ближче до події і отримують інформацію про подію на 2 години раніше, мають прибувати на місце раніше від волонтерів. На жаль, так не сталося.
- На місце події прибуло 10 державних рятувальників (2 групи), але, на жаль, у жодної з них я не помітив якогось спеціального девайсу для транспортування сильно травмованої людини (санки, акія і т. д.). Думаю, що після падіння з карнизом переломи могли бути. Тож 10 км до автомобілів людину довелося б якось транспортувати. Можливо, про ці речі мали подбати наступні загони, якщо такі були і якщо вони дійсно знали, що треба тягнути щось для транспортування (про саморобні варіанти не говоримо, звичайно, щось крутили б з лиж та мотузок, які у нас були).
Усі ці кроки не вимагають масштабного фінансування, вертольотів в кожному районному центрі, снігоходів в кожному селі і т. д. Трохи роботи головою, трохи грошей та бажання — і робота рятувальної служби стане ефективнішою, цікавішою, мотивованішою, престижнішою.
На підветрдження висновків ще кілька спостережень від учасників подій (взято із їхніх звітів).
Євгенія Сєрая
учасниця подій — дівчина, що залишилась на хребті
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Телефонувала на 101, бо рятувальна служба сказала, що без зареєстрованого дзвінка на 101, пошуково-рятувальні роботи не починатимуть. Оце був справжній адок. Бо на іншому кінці слухавки людина просто не розуміла мене, бо людина не «в темі» і жодного разу в своєму житті не чула назв наших гірських вершин, полонин і т. д. Але вислухавши мене, перепитуючи багато разів, диспетчер сказав, що це ж у мене Рахівський, а я попала в Тячівський і то ж не до них.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Під час кожного зв‘язку з рятувальниками вони говорили «виїжджаємо». Кожен раз. Конкретики я не мала. І це найнеправильніше, що о 16:30, о 17. 18. Кожного разу я чула, що ми вже виїжджаємо і «чекайте на місці». Я розумію, що вони так казали, щоб заспокоїти мене морально. І щоб я не заблукала сильніше. Але це якраз був не той випадок. Бо якби я одразу розуміла, що найближчі п‘ять годин вони не прибудуть на місце (саме стільки я могла протриматися на хребті в цю погоду, за моїми оцінками) і саме за стільки можливо було прибути найшвидше за моїм підрахунком. Не раніше. Я би починала спуск одразу, до заходу сонця. І він би не був таким неможливим.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
О 0:40 прийшли Петро і Богдан. Прийшли першими. Вони не були працівниками рятувальної служби, дізналися про ситуацію на дві години пізніше, виїхали з Яремче і були у мене першими. Зі спорядженням.
1:50 прийшла група Павла (рятувальна служба). 5 чоловік. Чомусь без спорядження (альп). До світанку виходити вони не планували.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Ще хотілось би написати про гірську рятувальну службу. Про те, що вона реально тримається лише на фанатах цієї справи. Але, як механізм старого іржавого годинника – рухається, але розвалюється і з запізненням. Як в будь-якій іншій держ структурі (на жаль), їм потрібна реформа, потрібен досвід сусідів, ну і детальки, звичайно. Техніка і оснащення.
….
Бо це щастя, що всі з нас в результаті вибралися самостійно, хоча і наробили такого сполоху. Але далеко не кожна людина має друзів-знайомих, готових самостійно розгорнути таку операцію. Дякую.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Богдан Фаштрига
учасник подій — хлопець з групи “Яремче”
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
В центрі села зустрічаємо шістьох ясінянських рятувальників, їдемо з ними доки можемо, і йдемо пішки долиною Білого до полонини короткою стежкою.
Коли обговорюємо наявність спорядження, діалог десь такий:
Ми: шо у вас є?
Рятувальники: та є щуп, шматок мотузки, одні снігоступи. Навігації нема. Є рації і сигнальні ракети.
Ми: є мотузки, система, карабіни/вісімки, кішки, снігоступи, лавинка, льодоруб. В кожного.
Хлопці мотивовані, але дуже стомлені, бо місяць безперервних пошукових робіт.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
автор тексту та учасник подій: Горон Володимир, TURE TEAM
Володимир Горон написав толково, зі знанням справи…
Ні додати, ні відняти. Все до дрібниць. Автору – респект. Окрема подяка за оперативну організацію, та участь в спасах.
Дякую за такий детальний звіт.
Добре що все добре закінчилось.
Було б непогано, як ми, туристи, разом зібрали певну суму коштів, і придбали рятувальникам трохи альпспорядження – хоча б кішки, льодоруби. Не можна когось рятувати на зимовій Чорногорі без кішок, не ризикуючи самому стати потерпілим…
Впевнений, враховуючи резонанс останніх карпатських подій, що багато хто відгукнувся б.
Володимире, якби саме Ви ініціювали збір коштів, по-перше, про це дізналася б максимальна кількість людей, оскільки у вузьких туристичних колах Ви широко відомі.
По-друге, у Вас є знайомства серед рятувальників і в тому, що кошти будуть використані ефективно, не було б сумнівів.
Не думаю, що в найближчі роки в Карпатах ситуація з рятувальною службою покращиться. Проте щось змінити на краще ми можемо вже зараз.
Яка Ваша думка?