* частку “не” вжито, оскільки всі порятувалися самостійно 🙂
** усе трактується зі сторони однієї з груп рятувальників-добровольців та описує події, думки та ситуації, що траплялися саме з цієї групою. Висновки щодо інших подій, людей і ситуацій можуть бути суб’єктивними, хоча в описі того, що відбулось, намагатимусь дотримуватися об’єктивності.
*** окрім того детальний опис підготовки до виїзду та висновки можуть бути корисними комусь у майбутньому

ПОЧАТОК

17:33 – під час прогулянки з маламутом Джамбо в околицях кемпу “Білий Бізон” на Дністрі отримую дзвінок від Бучка Василя, який в загальних рисах розповідає про ситуацію, що склалась, і про ту халепу, в яку втрапив Чуб Сашко з дівчатами (Чуба знаю добре, дівчат — ні) і питає, чи можемо поїхати на допомогу, чи є в Карпатах хтось з наших тощо…

Думок їхати чи не їхати не було, бо опис ситуації звучав серйозно. Треба було вирішувати, як це все організувати і кого та що брати.

ЗБОРИ

На той момент Плішко Андрій перебував у кемпі “Білий Слон” на Чорному Черемоші і там же ж — усе спорядження необхідне для проведення пошуково-рятувальних робіт, а двоє наших інструкторів Козак Ростислав та Чистий Влад — в маршрутці до Івано-Франківська (повертаються до Тернополя з вікендових турів в горах).

Дзвінок до Андрія та Ростика — і команда сформована. Умовно назвемо нашу групу “TURE”.

Коротко обговорюємо основні моменти щодо потрібного спорядження та складаємо такий список:

1. Альпспоряга: кішки, льдоруби, мотузки – 2 основи по 50 м, карабіни-системи — спускові та навіть 4 льодобури на всяк випадок (бо є відчуття, що доведеться спускатись вниз і однієї мотузки може не вистачити).

2. Скітурова споряга: лижі, палиці, камуси, черевики, шоломи.

3. Зв’язок: рації, телефони, павербанки.

4. Таборове спорядження: намет, спальники, килимки, пальник, пальне, казанок.

5. Лавинні комплекти: біпери, зонди, лопати.

6. Харчування: на два дні автономного перебування в горах.

7. Медицина: “велика” аптечка з кемпу, яку доповнюємо потужнішими знеболювальними, гормональним препаратом та адреналіном (це все хлопці мають докупити у Франківську).

Фото постановочне і зроблене вже постфактум. Бо на старті на такі речі не було часу 🙂

На Білому Слоні починається підготовка та відбір спорядження. Хлопці у Франківську біжать підкріпитись і купити ще деякі продукти та медикаменти, а я біжу до авто, бо перебуваю за 2 кілометри від кемпу.

Дорогою телефоную Жені та з’ясовую ситуацію в неї, а також телефоную до Тараса Бринди — рятувальника з гори Піп Іван Чорногірський (на мою думку, наразі, найбільш дієздатний, екіпірований та мотивований підрозділ рятувальної служби в горах). Окрім того добре знаю хлопців, тож з ними спрацюватись буде легше.

Тарас про ситуацію вже чув, але так як це Закарпаття, то там задіяні рятувальники з того регіону.

Почувши про нашу ідею їхати, одразу зголошується приєднатися до нас і запитує про вільні місця в машині. Вирішуємо, що вчотирьох потіснимось: тож на нього залишаємо два місця. Більше людей — ефективніша робота.

У цей час телефонує Василь Бучко і повідомляє, що ще двоє хлопців з Яремче — Богдан Фаштрига та Петро Полковніков — зголосилися, збираються і готуються до виїзду. Хлопці досвідчені — тож це тішить: буде легше і приїдуть туди вони раніше. Умовно назвемо цю групу “Яремче”. Контактуємо з хлопцями, домовляємось про взаємодію, зв’язок, шлях руху і т. д.

Повернувшись додому, передовсім заряджаю телефон і павербанк: зв’язок найближчі години-дні може бути критично потрібним, тож треба бути готовим. Відбираю одяг та спорядження для перебування в горах та холодної ночівлі, пакую перекус та термоси гарячої рідини.

ДОРОГА

18:45 – рушаю до Франківська за хлопцями. Навігатор показує більше 200 км засніженої та слизької дороги до Ділового — тож їхати будемо десь 5-6 годин.

Дорогою телефонує Тарас Бринда і повідомляє, що вони виїжджають більшою групою (Тарас Бринда та Назар Рим з ПРВ “Явірник” та Василь Тяско і Микола Парій з ПРВ “Ворохта”) на своєму авто. Умовно назвемо цю групу “Чорногора”. Домовляємось про зустріч уже в горах, а також узгоджуємо обмін частот для рацій. Група “Яремче” скидає SMS з їхніми частотами, забиваємо їх собі та перекидаємо їх групі “Чорногора” для комунікації в горах, бо мобільне покриття там є не всюди.

19:45 – зустрічаю Ростика і Влада. Уже втрьох їдемо до Татарова на зустріч з Андрієм, який мав привезти все спорядження з Білого Слона.

22:00 – зустріч у Татарові. Перепаковуємо споряження з мікроавтобуса в авто і вже вчотирьох їдемо далі.

Дорогою розглядаємо карту району і міркуємо, що і як краще робити. Спадає на думку підніматися в район події з долини Богдана вздовж потоку Квасний. Адже якщо з Чубом щось трапилось, то швидше за все він буде рухатись з Івоною долиною того потоку, а не лізтиме назад на хребет. Тож така схема нашого руху може пришвидшити зустріч. Окрім того на той момент вже зрозуміло, що на полонину Лисичу разом з хлопцями з Яремче (2 чол.) піднімаються рятувальники з Рахова (6 чол.), а десь за нами їдуть рятувальники з Попа Івана Чорногірського та Ворохти (4 чол.).

Телефоную до Сашка Бурсанова, щоб з’ясувати ситацію з дорогою в долині Квасного. Також пересилаю йому SMS, що отримав від Василя Бучка, з координатами точки зриву Івони, щоб він зіставив це з картою і розказав мені, що там і як, бо мобільний нет в дорозі не витягує завантажити карту з maps.me.

Після обговорення ідеї щодо руху долиною Квасного з рятувальниками відмовляємось від неї, бо у верхній зоні через буреломи дуже утруднений рух. Тож вирішуємо, що краще підніматись через Лисичу і вже звідти спускатись в цирки Попівана Мармороського.

Хоча, як згодом вкажу у висновках, можливо, така ідея і не була безпідставною: адже Сашко й Івона пішли саме туди; а якби у них не було змоги підніматись на хребет, то вони б продовжили рух потоком, а ми б шукали їх у цирках Попівана Мармороського.
За наявності Єдиного Центру Координування Операції (ЄЦКО) хтось досідчений в спокійній атмосфері міг би збирати та аналізувати всю інформацію, що надходить, та приймати оптимальніші рішення, давати вказівки рятувальним групам, потерпілим і т. д. Та про ЄЦКО трохи пізніше — у висновках. Повернімося до подій.

Група “Яремче” повідомляє, що вони вже на маршруті разом з закарпатськими рятувальниками і радять нам їхати машиною вище — до місця, де рятувальники залишили свою L200.

У Ділове заїжджаємо близько першої ночі й повертаємо в долину потоку Білий, їдемо центральною дорогою села та ледь не падаємо у прірву: виявляється, дорогу тут змило і проїзду немає. Минулого року вона ще була 🙂 Якогось маркування перед обривом також немає. Вертаємо назад і шукаємо об’їзд через вулички і горби. Дорога стає вкрай поганою: величезні ями, сніг і вода; добре, що ми на L200 — пропхаємось.

5 км джипінгу долиною потоку Білий. Сила водної стихії тут відчувається на кожному кроці — дорога поруйнована. Нічна їзда в такому місці додає особливого містицизму та драматизму: долина вузька, річка шумна, думки про людей в горах не надто веселі.

НІЧНА ПРОГУЛЯНКА

1:30 — ми на місці: біля машини рятувальників. Перепаковуємось, вечеряємо похапцем (а може снідаємо) і рушаємо в гори.

У кунзі авто залишаємо кішки й льдоруби для хлопців з Попівана Чорногірського, бо не всі з них мають таке спорядження.

Снігу мало, тож ідемо пішки, а лижі несемо. Наплічники вийшли нічогенькі за вагою. Добре, що хоч намет залишили, а в разі потреби принесемо його пізніше (якщо операція затягнеться на кілька днів), а зараз варто чимшвидше потрапити на гору.

Вночі був час тільки на одне фото. Один із сеансів зв’язку.

Періодично виходимо на мобільний зв’язок з групою “Яремче” і від них дізнаємось, що вони вже в колибі: зустріли Женю, у неї все добре. Це тішить: хоча б ця ситуація вирішилась — дівчина у безпеці. Спочатку хлопці з групи “Яремче” планували чекати нас і потім спільно робити вихід на гору, але з часом передали інформацію, що рушають з Женею на гору, а рятувальники з Ясенів залишаються в колибі (бо не мають відповідного спорядження). Додаємо темпу, наскільки це дозволяє стрімкий підйом короткої стежки на Лисичу. З часом снігу стає більше і стаємо на лижі, мобільний зв’язок зникає і переходимо на рацію для комутації з хлопцями. У них все добре, погода змінна, ідуть собачими слідами.

Близько 4:20 знову виходимо на зв’язок із групою “Яремче”. Хлопці знайшли собаку і з нею спускають до колиби. Домовляємось про зустріч там. До колиби ще до години руху.

FINITO LA COMMEDIA

Близько 5:20 в районі нижньої колиби отримуємо повідомлення від хлопців, що вони в колибі та найголовніше, що Чуб та Івона теж прийшли до колиби і у них все добре. Фух, аж відлягло… можна розслабитись, одразу захотілось їсти і спати.

Десь о 5:30 вже обіймаємось з непорятованими, тішимось, жартуємо, спілкуємось та дрімаємо.

Люди й обличчя змінюються, як в калейдоскопі.

Рятувальники з Ясенів ідуть вниз, на їх місце приходять рятувальники з Попівана —група “Чорногора”: хлопці добре екіпіровані, з біперами, альпспорягою, наметом і спальниками. Це радує.

Продовжуємо спілкуватись, дрімати, пити чай і жартувати.

Винуватці торжества потроху пакуються і з групою “Яремче” рушають вниз. Через годинку рушає група “Чорногора”, а ми вирішуємо доспати до світла, а потім, можливо, ще в гори сходити й щось катнути.

Спимо до десятої ранку, потім дивимось на погану погоду й вітер, згадуємо про “поганий” сніг, снідаємо і котимо на лижах донизу.

Пригода закінчилась і добре, що закінчилась добре.

 

Тут вже був час на фото і батерею телефона можна було не економити 🙂

ВИСНОВКИ

про помилки учасників
багато про це пишуть спостерігачів з-за монітору, про це багато писали й самі учасники подій. Тож і я щось згадаю про помилки:

  1. Ходити таким хребтом без видимості не варто (якщо є така можливість). Але бувають ситуації, коли так доводиться робити: тоді навігація, голова на плечах, розуміння місцевості, інтуїція і т. д. мають працювати на повну.
  2. Від карнизів треба триматись подалі: і тут не про 2 чи 3 метри йде мова, а “подалі” наскільки це можливо. У тому місці від карнизів можна триматись трохи далі: правий схил у напрямку руху на підйом це, в принципі, дозволяє (головне його сильно не різати).
  3. Щодо стрибків у прірву :-): варто такого уникати і спускатись до місця події максимально безпечно, щоб не збільшувати кількість травмованих і т. д. Ну, але щоб робив хтось інший в тій ситуації сказати важко. Можливо, саме тоді і в тій ситуації то було правильно: у лавині задихаються доволі швидко — й Івону треба було рятувати. Якщо стрибати, то слід бачити куди, бачити викат схилу під собою і т. д., щоб розуміти ймовірність травмування. Варто їхати по схилу хоча б з палицями (гальмувати ними), тоді швидкість буде меншою, а відстань проїзду коротшою.
  4. Не повний комплект спорядження для того району. Кішки і льодоруб (або хоча б кішки) в Марморосах зайвими не будуть. Особливо в останні роки через постійні зміни погоди. Тоді з палицями і в кішках ти б, теоретично, безпечніше спустився до Івони.
    Варто мати рації на такі виходи (особливо якщо вони не дуже тривалі й вага наплічника не є критичною). У такому разі ви б легко зв’язались з Женею з того цирку і все б закінчилось швидко (той цирк, що почався після того :-)) Правда, тоді ніхто б тої чудової ночі не мчав в гори і не гуляв ними, не було б таких душевних зустрічей і знайомств у колибі. Хоча це все (гуляти, зустрічатись і знайомитись) краще робити за інших обставин 🙂
  5. Комплектація команди (дві дівчини на одного хлопця) — то трохи не гут для зимових гір. Якби там був ще один хлопака, усім було б спокійніше за Женю, яка зосталась на хребті.

І не забувайте, критики та шанувальники всім і все заборонити: в горах завжди є певні ризики, в зимових горах їх ще більше, тож якась пригода може трапитись із кожним. Головне, щоб була голова на плечах та здоров’я вибратись із халепи, а також щоб були люди, які готові прийти на допомогу. У цій ситуації і того й іншого вистачало.

А щоб ці люди були професійнішими та краще екіпірованими, читаємо другу частину висновків.

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

трохи конструктивної критики нашої рятувальної служби

* То не спроба образити хлопців, що там працюють фактично на ентузіазмі, з мізерним фінансуванням та відсутнім спорядженням пробують когось рятувати. То спроба достукатись до когось, хто приймає якісь рішення і має зрозуміти, що треба щось змінювати.

** На правах учасника подій, а також відвідувача багатьох навчальних курсів рятувальних служб Чехії, Словаччини і Польші та багаторічного мандрівника зимовими горами.

Побудуємо висновки за принципом “як би мало бути”, але, на жаль, так не було:

  1. При виникненні такої ситуації одразу мав створитися центр координування (професійна людина чи дві в зручному місці зі зручними засобами зв’язку, картами місцевості, знанням місцевості і т. д.). Вони б контактували з усіма групами (рятувальників і волонтерів), з Женею на горі (щоб до неї не телефонували всі групи і не збирали інформацію для дій, тим самим розряджаючи телефон), з мас-медіа (щоб не писали дурниць і т. д.), міркували б над картою та щодо схеми пошуків, координували доставку спорядження та інше. На жаль, цього не було. Рятувальники з Ясенів не знали про рятувальників з Попівана Чорногірського, а про волонтерів вони не знали й поготів.
  2. Першими в район пошуків мали дістатися люди з мінімальним набором спорядження (легкі наплічники — швидка ходьба): особисте спорядження (одяг, мінімальне харчування), спецспорядження (альпінізм, лавинка), медицина, а вже харчування на 2-3 дні, намети, спальники тощо можна було б підтягнути пізніше іншими групами. Та через відсутність координування кожна група тягнула повний комплект, тим самим відтягуючи час прибуття на місце на годину-дві.
  3. Рятувальники мають бути екіпіровані належним чином залежно від сезону, локації та ситуації, що сталася. Тут іде мова, перш за все, про державних рятувальників. Група з Ясенів прибула на місце однією з перших, але притому у них не було альпспорядження та лавинного комплекту. У тому районі й у тій ситуації без цього спорядження немає чого робити — тільки наражати себе на небезпеку. І навіть вранці вони б не змогли безпечно потрапити у зону події. Це швидше виглядало на спробу виконати наказ керівництва: вийти на пошуки, а там будь що буде.
    Як планувалася їхні ночівля та відпочинок, харчування, якщо б пошуки затягнулися? Ці питання також залишаються відкритими.
    На їхньому фоні вигідно вирізнялися рятувальники з Попівана Чорногірського: належне екіпірування (лавинка, альпспоряга), наплічники з харчами, спальниками, наметом. Така група змогла б довго, ефективно й безпечно діяти в тих умовах. Тож позитивні зміни є — їх слід масштабувати на всю службу.
    Дві групи волонтерів-рятувальників були екіпіровані належним чином і навіть з запасом.
  4. Професійні рятувальники, які перебувають на 40 км ближче до події і отримують інформацію про подію на 2 години раніше, мають прибувати на місце раніше від волонтерів. На жаль, так не сталося.
  5. На місце події прибуло 10 державних рятувальників (2 групи), але, на жаль, у жодної з них я не помітив якогось спеціального девайсу для транспортування сильно травмованої людини (санки, акія і т. д.). Думаю, що після падіння з карнизом переломи могли бути. Тож 10 км до автомобілів людину довелося б якось транспортувати. Можливо, про ці речі мали подбати наступні загони, якщо такі були і якщо вони дійсно знали, що треба тягнути щось для транспортування (про саморобні варіанти не говоримо, звичайно, щось крутили б з лиж та мотузок, які у нас були).

Усі ці кроки не вимагають масштабного фінансування, вертольотів в кожному районному центрі, снігоходів в кожному селі і т. д. Трохи роботи головою, трохи грошей та бажання — і робота рятувальної служби стане ефективнішою, цікавішою, мотивованішою, престижнішою.

На підветрдження висновків ще кілька спостережень від учасників подій (взято із їхніх звітів).

Євгенія Сєрая
учасниця подій — дівчина, що залишилась на хребті
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Телефонувала на 101, бо рятувальна служба сказала, що без зареєстрованого дзвінка на 101, пошуково-рятувальні роботи не починатимуть. Оце був справжній адок. Бо на іншому кінці слухавки людина просто не розуміла мене, бо людина не «в темі» і жодного разу в своєму житті не чула назв наших гірських вершин, полонин і т. д. Але вислухавши мене, перепитуючи багато разів, диспетчер сказав, що це ж у мене Рахівський, а я попала в Тячівський і то ж не до них.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Під час кожного зв‘язку з рятувальниками вони говорили «виїжджаємо». Кожен раз. Конкретики я не мала. І це найнеправильніше, що о 16:30, о 17. 18. Кожного разу я чула, що ми вже виїжджаємо і «чекайте на місці». Я розумію, що вони так казали, щоб заспокоїти мене морально. І щоб я не заблукала сильніше. Але це якраз був не той випадок. Бо якби я одразу розуміла, що найближчі п‘ять годин вони не прибудуть на місце (саме стільки я могла протриматися на хребті в цю погоду, за моїми оцінками) і саме за стільки можливо було прибути найшвидше за моїм підрахунком. Не раніше. Я би починала спуск одразу, до заходу сонця. І він би не був таким неможливим.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
О 0:40 прийшли Петро і Богдан. Прийшли першими. Вони не були працівниками рятувальної служби, дізналися про ситуацію на дві години пізніше, виїхали з Яремче і були у мене першими. Зі спорядженням.

1:50 прийшла група Павла (рятувальна служба). 5 чоловік. Чомусь без спорядження (альп). До світанку виходити вони не планували.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Ще хотілось би написати про гірську рятувальну службу. Про те, що вона реально тримається лише на фанатах цієї справи. Але, як механізм старого іржавого годинника – рухається, але розвалюється і з запізненням. Як в будь-якій іншій держ структурі (на жаль), їм потрібна реформа, потрібен досвід сусідів, ну і детальки, звичайно. Техніка і оснащення.
….
Бо це щастя, що всі з нас в результаті вибралися самостійно, хоча і наробили такого сполоху. Але далеко не кожна людина має друзів-знайомих, готових самостійно розгорнути таку операцію. Дякую.
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Богдан Фаштрига
учасник подій — хлопець з групи “Яремче”
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
В центрі села зустрічаємо шістьох ясінянських рятувальників, їдемо з ними доки можемо, і йдемо пішки долиною Білого до полонини короткою стежкою.
Коли обговорюємо наявність спорядження, діалог десь такий:

Ми: шо у вас є?

Рятувальники: та є щуп, шматок мотузки, одні снігоступи. Навігації нема. Є рації і сигнальні ракети.

Ми: є мотузки, система, карабіни/вісімки, кішки, снігоступи, лавинка, льодоруб. В кожного.

Хлопці мотивовані, але дуже стомлені, бо місяць безперервних пошукових робіт.

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

автор тексту та учасник подій: Горон Володимир, TURE TEAM