Ну, якщо ж розповідати, то варто з самого початку: виїзд з Тернополя о 4-ій ранку; туман, що здавався молоком, і періодичне Місячне гало – вже передвіщали щось цікаве й незвичайне. Звісно, моментами здавалось, що ми не їдемо, а катаємось на атракціоні (через супер-сучасне-спеціальне-ямкове покриття українських доріг), але загалом з приємною і веселою компанією і під драйвову музику, доїхали ми досить швидко.
Коли ми приїхали в краї, де живуть Білі Слони і без зупину тече Чорний Черемош, мені, як людині, яка вперше опинилась в Дземброні було все цікаво. Але, основне, чого я прагнула це швидше приступити до навчання, щоб потім вже не бути настільки “зеленою” в альпінізмі та лавинній безпеці.
Першого дня в нас був теоретично-практичний семінар на базі, і ми вчились в’язати різні вузли, які можуть пригодитись не лише в альпінізмі, але й в простому побуті (ніколи ж не знаєш де, коли і кого прийдеться прив’язувати=)), ознайомлювались з різними гачками, мотузками, кожен з яких має свою назву, (і я, навіть, їх пам’ятаю!), і розповідали для чого це все причандалля потрібне і, як з ним поводитись.
Наступного ж дня, ми все це повторювали практично, коли видирались на гору Смотрич.
Це була пригода, яку я запам’ятаю надовго. Почалось все спокійно, приїхали ми у Верхню Дземброню, всі в бойовій готовності, зі спорядженням, ніби йдемо у бій. Почали поступово підніматись, і так само поступово сили мене почали покидати. Намагаючись не відставати, я себе тим ще більше втомлювала. Піднявшись всього лиш до колиби, мої м’язи вже благали про допомогу, а жарко було так, що здавалось, що це не зима, а літо (але потім зима таки дала про себе чути). Краєвиди кругом просто казкові, небо у невеликих хмарках, ніщо не передвіщало ніяких перепетій.
Біля колиби ми почали свою практичну частину навчання. Мені, звісно, треба було нагадати як в’яжуться вузли, і ми почали, хто вчитись, а хто просто повторювати, як робити станції страховки і таке інше.
Пройшли й цей етап і гайда підніматись вище, а то вже часу обмаль. Як тільки ми рушили, в мій мозок вже надійшов сигнал, що я працюю вже в енергозберігаючому режимі, і в будь-який момент батарея може сісти. Але оскільки я в зв’язці була з Ростиславом, він періодично мою батарею підзаряджував своїм криком, щоб я не придумувала і, що сили в мене ще є. Я намагалась зібратись як тільки могла, але на кішки постійно наліпало купа снігу, що кожні декілька метрів треба було їх обтрушувати. І ось, стався завершальний етап моєї подорожі, ми вийшли з лісу і почали підніматись між чагарниками, але вітер не хотів, щоб я піднімалась вгору, як тільки я вставала, він мене прихиляв до землі, я все піднімалась і падала, і в якийсь момент Ростик просто почав мене тягнути до гори, щоб сховатись за камінь. І так, все, вітер забрав останні позначки моєї життєвої батареї.
Так я й не змогла добратись до вершини гори Смотрич, але всі інші учасники змогли.
Спускаючись вже вниз, ми побачили, що вітер тепер і біля колиби, він нас ніби зганяв згори, щоб ми не тривожили гірського спокою.
Ввечері всі задоволені такою пригодою, відпочивали біля каміну і ділились власними емоціями.
В останній день ми опановували техніку лавинної безпеки, і основне правило, яке я винесла для себе, це те, що краще в лавини не попадати, ну, а як таке вже сталось, то варто знати: і як самому поводитись, коли ти жертва лавини; і як допомагати тим іншим, хто попав у пащу цієї хитрої звірюки.
Ось так, з купою нової інформації, яку я ще під час дороги додому “переварювала”, я ще довго розповідатиму про свій перший досвід зимового підйому в гори. І тепер маю на меті, таки піднятись на вершину Смотричу, підкорити свій власний “Еверест”=).
[…] Звіт одного з учасників тут >>>. […]