Звіт: Свіча-Мізунка і відкриття сезону сплавів 2015

DSC_0154

6:30 на годиннику, вокзал, м. Стрий, крапає дрібний неприємний дощ.

Зустрічаємося з командою TURE, з якою ми вже встигли подружитися на скітурових змаганнях на Білому Слоні, та іншими учасниками сплаву. День почався так, як треба. У позитивній атмосфері, з жартами від Володі та Іллі дорога до старту сплаву на ріці Свіча пролетіла майже непомітно. Поки під’їжджали, почали вирішувати, на чому я буду сплавлятися. Коли мені сказали, що я піду сам на надувній одиничці, стало трохи стрьомно, але впевненість у товаришах-інструкторах взяла верх, тому після перекусу і ранкової кави, вдягнувшись у неопрен і вислухавши короткий інструктаж, ми сіли у човни.

Все було не так, як я думав. Човен на течії спочатку абсолютно мене не хотів слухатися, але після 30 метрів хаотичного сплаву мені таки вдалося причалити і повірити, що цією штукою можливо (якось) керувати. І тут понеслось… Вали, пороги, бризки холодної гірської води в обличчя і адреналін у крові.

Перший “прижим” повернув мене трошки до реальності. Володя пояснив, що зараз буде тягнути вправо і треба гребти щосили, але я не втримав рівновагу і, як тут кажуть, “кільнувся”. Миттєво опинившись під водою, згадую, що треба робити: тримати човен однією рукою, весло іншою (“поки контролюєш весло – контролюєш ситуацію,” – казав Володя ще на березі). Виринаю, пливу з тим усім до берега, хлопці посміхаються і кажуть, що це нормально – типу “welcome to the club”.

DSC_0094

Трохи зібравшись, мені з другого разу вдалося пройти складну ділянку, а попереду була ще одна – так звана “пляшка”. Пляшку власне я пройшов добре, але по дорозі мені довелося вивчити ще один урок на практиці – “оминай обливи (великі камені, що біля або над поверхнею води)”. До одного з таких каменів, при спробі його обійти (пізно його помітив) притиснуло мій човен, до того ж, конкретно так притиснуло. Виліз я з човна на той камінь, тримаю весло і пробую зіштовхнути його з перешкоди, але течія настільки сильна, що мої зусилля майже непомітні. Я намагався тягнути і штовхати човен з різних боків – все це по шию у крижаній воді, яка вимиває з організму дорогоцінне тепло. Зрозумівши, що без допомоги не обійтися, почав кликати хлопців. Володя кинув мені мотузку і деякий час намагався мені пояснити, куди її причепити, а я щось ніяк не міг второпати, чи то до петлі на кормі, чи то до ноги, чи то до весла… Врешті зачепив за стропу яка тримає коліна і Володя по тій мотузці перебрався до мене, при цьому його заливало з головою і він виринав з-під того струменю, щоб ковтнути повітря. Вдвох ми здолали течію і вивільнили човен з її полону, я переправився до берега на перевернутому човні, прив’язаному до мотузки, а мого рятівника витягнули на мотузці. Отак-от додали трохи екстріму в нашу мандрівку, а я вдруге скупався. Після того екстріму до фінішу ми прибули без особливих пригод, я зрозумів, що не можна розслаблятися навіть на мить.

DSC_0159

На березі нас вже чекали з обідом і гарячим чаєм Ілля та Маруся. Чай був дуже доречним після холодної води. Щоб не змерзнути, треба було активно рухатися, але до того мені не звикати після злив у Карпатах. Підкріпившись і спакувавши човни на причеп, вирушили до точки старту другого сплаву (приблизно половина того ж маршруту, що ми пройшли, – найцікавіша і найбільш динамічна).

DSC_0320

На другому сплаві я почувався вже більш впевнено, більш-менш відчував човен і отримав задоволення від того, що той самий маршрут йдеться значно легше, від маневрування, і особливо від порогів. Так як одяг вже не дуже грів, то гріло активне веслування (у м’язах та пальцях вже відчувалася приємна втома) і особливо гріли думки про баню, яка буде у садибі ввечері.

У садибі, перевдягнувшись у сухе, зрозумів, що це друге задоволення від сплаву (ну а перше – власне сам сплав). У дружній атмосфері, з жартами (про моє врятування в тому числі), з чаєм і печеньками вбили час в очікуванні бані. У парній тіло остаточно розслабилося і відігрілося, а приємна втома стала ще приємнішою. Після вечері і недовгих посиденьок з чаєм кинули речі сушитися і розійшлися спати. Останнє, що я пам’ятаю, – як поклав голову на подушку… Тієї ночі я спав як немовля.

Зранку, поснідавши і зібравшись, вирушили на ріку Мізунку, яку хлопці охарактеризували як технічно більш складну. Першою перешкодою і стартом сплаву став складний поріг Кривуля – добре знайомий з минулорічних Горгани-рейс – як точка старту і фінішу. Трохи дав волю ностальгії, але гори горами, а зараз – сплав. Подивившись на той поріг, і як там крутить-кидає-ковбасить людей, що ризикнули сплавитися, я оцінив свої шанси вибратися сухим з води близькими до нулю, і вирішив відкласти подолання цієї перешкоди до наступного разу. Натомість отримав задоволення від спостереження за іншими учасниками, які з перемінним успіхом сплавилися по декілька разів.

Після того, як вони трохи награлися там прийшов час і мені спустити свій човен на воду. Маршрут був дійсно цікавим і, почуваючись більш впевнено на човні, я зміг приділити більше уваги маневруванню і оминанню каменів. Човен слухався мене все більше і більше – і я дійшов до фінішу без жодного кіля, що не могло не тішити. Так і ходив посміхався там. Вирішили, що на другий сплав підем з Іллею на катамарані, який він другий день вже складав. Підготувавши човен і спустивши його на воду, Ілля провів короткий інструктаж. Трохи поманеврувавши по спокійній ділянці, він вирішив, що ми готові. Тож ми вирушили на Кривулю. Скажу вам, що з води вона виглядає не так страшно і ми пройшли її дуже чисто, як казали інші учасники. Тут у мене з’явилася думка, що зараз вже й на одиничці б пішов. Менше з тим, наш екіпаж досить дружньо і злагоджено (як на мене) подолав решту маршруту, отримавши свою частину задоволення (тепер більш розслабленого – лише місцями треба було прикластися до весла). На фініші я все ще був сухим і у Володі з’явилася ідея, як це можна виправити. Каже “треба всі човни спробувати, давай на каяк сідай”. Ну я собі думаю, що і так хотів скупнутися, бо щось жаркувато стало від того веслування, та й погодився. Моєї рівноваги вистачило може на хвилину веслування проти течії, потім я кільнувся і, не без зусиль вилізши з каяку, поплив його ловити. Добре, що Олег за мною приглядав і допоміг мені вибратися. Потім переодягалися, сушилися і їли смачні канапки і кашу від Марусі, чия посмішка весь час прикрашала нашу сувору чоловічу компанію. Виглянуло сонечко і зігріло нас змучених після 2-х днів на білій воді – це було ідеальне завершення сплаву. Дорога до Стрия була довгою і проминула у якомусь трансі – мозок переварював враження, які щойно отримав, і перетворював їх у яскраві спогади, які залишаться назавжди. На вокзалі наша компанія мала розділилася. Ми довго прощалися з друзями, які за ці вихідні стали майже рідними, тиснули одне одному руки і обнімалися навіть двічі. Потім вокзал, каса, квиток і ще трохи розмов у залі очікування з товаришами з Києва та далекого Харкова, обмін рукостисканнями. Їх потяг рушив на годину раніше мого.

23:05 – потяг № 255 Харків-Ужгород несе мене додому, назад до буденного життя, але я забираю з собою частинку цього нового світу, світу який показали мені хлопці з команди TURE, світу, у якому сині лінії на карті більше не є перешкодами, тепер це шляхи.

звіт Дениса Компанійця

фото Марії Петрочко

(більше фото від Марії Петрочко із каякінгу на Свічі та Мізунці 2015)

2 Коментарів

  1. Березень 30, 2015    

    Ось і побільшало каякерів в нашій тусовці! Вітаю!

    • Денис
      Березень 30, 2015    

      Дякую! Було нереально круто. Чекаю фотки і відео, особливо “рятувальних робіт”)

НАЙБЛИЖЧІ ПОДІЇ

<< Вер 2017 >>
ПВСЧПСН
28 29 30 31 1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 1

ТРЕНУВАННЯ TURE TEAM