Велопохід у пошуках Русилівських водоспадів і ще дечого…

Це знову Джамбо і розповідь про мої мандри… 🙂 ГАВ !!!
Цього разу про велопохід.
Відчуває мій мокрий собачий ніс, що наближається буря. Та й пухнастий хвіст від вітру заколихався…

Здається, Господар запланував серйозний велопохід в Карпатах. А це гори: там високо, холодно, скелі, спуски і підйоми. Ну і, звичайно, мене він вирішив теж підключити до цієї авантюри, не запитавши згоди (це вже по секрету і пошепки, щоб бува не почули захисники тварин).

GOPR0017

Залишилася одна надія — описати свої враження від попереднього велотуру, може він схаменеться. Тож не барюся і беруся до справи. Добре, що є клавіатура, бо тримати олівець в лапах якось не пристало.

…хоча велосипеда мені ніхто не давав – і довелося вкручувати на своїх чотирьох. Це знову пошепки, щоб не почули…
Було це не так давно: здається, гуманоїди (цікаво, це слово має щось спільне з словом “їсти”, і кого вони їдять?) цей місяць називають червнем.

І не так далеко: Тернопільська область, район рік Стрипа і Дністер.
Почалося все як завжди — поїздкою в бусі. Місця в ньому для мене все менше і менше, тож сиджу в багажнику і намагаюся знайти зерно істини в одній собачій мудрості – “краще погано їхати, ніж добре йти”.

Компанія зібралася різношерста, а дехто навіть з собою прихопив своє мале цуценя на ймення Остап. Ну, думаю, якщо таке мале з нами, то і я легко впораюсь. “Дурень думкою багатіє” – це знову зі скарбниць собачої мудрості.

Не встиг я добре подрімати, як ми вже приїхали. Стартуємо поблизу скельного монастиря в селі Рукомиш. Частина двоногих вкручують педалі на двоколісних до Бучача, а ми з Г осподарем і Остапом рушаємо шукати щось (сам не знаю що, де і для чого).

Та, здається, це “щось” загубив минулого разу на сплаві відомий мореплавець Олександр Непотопляємич під час своєї видатної і карколомної подорожі на каяках рікою Стрипою. Ми ж ідемо його слідами, як експедиція в пошуках капітана Гранта.

На щастя, виправа не затягується на роки, а все завдяки моїм неабияким пошуковим і дедуктивним здібностям. Ми доволі швидко знаходимо те, що шукали, та рушаємо на зустріч з рештою двоногоколісних

DSCI0267

У них за той час не обійшлося без “ЧП”. Я правда не вловив що, як і чому, але в одного з двоногих весь ніс, морда і лапи були в крові. Як каже одна собача мудрість, “хто спішить, той собак смішить”. Тут було не смішно, та він швидко зализав свої рани – і всі рушили далі.

DSCI0244

В селі Соколів нарешті відкриваю для себе сакральний зміст і глибину собачої мудрості про погану їзду і добру ходу. Зручне місце в багажнику мікроавтобуса довелося залишити і так вкручувати за Господарем і всією чесною компанією, що ледь язик на лапи не намотався. Тут вже було не до жартів. Добре, що на маршруті часто зустрічали цікаві об’єкти з точки зору викривленого естетичного світосприйняття гуманоїдів, і вони зупинялися для їхнього огляду. Тоді я падав і намагався відсапатись від попереднього марш-кидка та підготуватися до наступного. Інколи це вдавалося: якщо об’єкт був вартий, а інколи не встигав… За таких обставин мимоволі станеш поціновувачем древньої архітектури, водоспадів, печер і парків. А чим вони більші, тим краще, бо є час відпочити :-).DSCI0254

Тож мені непогано вдалося відлежатися біля козацького хреста в селі Русилів (припущення), Малих Русилівських водоспадів (Господар віднайшов їх для себе вперше і з емоцій здалося мені, що був задоволений). Правда, емоції вловлювати у них важко: хвостом не махають, не скулять, та я якось вже навчився.

А далі було форсування ріки Стрипи вбрід і село Язловець з його прадавньою і величною історією, архітектурою та сучасністю (ох, вже тут я відлежався :-)).
Відео з велопоходу
Фото з Язловецького монастиря і ще трішки >>>

Двоногі в Язловці навіть встигли перекусити, але робили це за мурами неприступного монастиря, тож я штурмом його брати не став. Витримка завжди гідно оцінюється, тож і мені перепало дещо смачненьке з монастирського столу.

DSCI0238

Здавалося б, чому вже не залишитися в цій чудовій місцині, лягти під кущиком, вкритися хвостиком і подрімати до ранку. Так ні, хвоста у них немає і під кущами вони не сплять, а може і в голові не все в порядку, тому двоногі знову скочили на своїх залізних коней і почвалали кудись далі. Довелося і мені трюхикати за ними. Цей перехід був найважчим, найшвидшим і … краще б його вже не було 🙂
Вкінці лапи запліталися, язик звисав ледь не до землі, а наш мікроавтобус я зустрів із справжньою цуценячою радістю.

Ось так я побачив, відчув і пережив свій перший велопохід. І вже зараз, як пройшло трохи часу, сподіваюся, що не останній. ГАВ!!!

 

 

 

НАЙБЛИЖЧІ ПОДІЇ

<< Вер 2017 >>
ПВСЧПСН
28 29 30 31 1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 1

ТРЕНУВАННЯ TURE TEAM